Читать книгу У затінку земної жінки онлайн

34 страница из 65

Ет! Сплюнув, ухопив відра порожні, вийшов до колодязя під двором. Добрий колодязь. Ще дід покійний копав. Смачна водиця, хоч і глибоко, люди з інших кутків приходять, щоб набрати. Коли зирк, а на лавці Власівна сидить, старенька сусідка, яку подумки вже й поховав давно, а ні, його угледіла та й одразу в сльози.

– Господи праведний… Чи я, бува, не осліпла? Захар… Здрастуй, онучку. Невже вернувся?

– Здрастуйте, Власівно. Я, я. Осьде сімʼю привіз із батьками знайомити.

Баба розчулено очі втерла, що бачили на своєму віку й перебачили, гикнула, перехрестилася до неба й прошепотіла:

– Дай Боже, щоб гостинами закінчилося. Ти ж, онучку, знав, куди їхав.

Треба ж. І наче в душу поцілила словом одним. Бо хіба ж не знав? Добре знав куди. Збираючись у поїздку, навіть жартував до дружини, мовляв, поїхали, серденько, в Україну, там у мене дві лавки, ще й млин. Що ж, показав учора і дві лавки уздовж печі, і млинок, яким мати пшеницю перетирає. Сміялася Франциска, до нього сміялася, а в очах такий смуток стояв, печаль і розгубленість. Невже люди ось так живуть? А як їй пояснити чому? Ніяк. Того й реготав голосно та завзято, киваючи то на лавки, то на млинок. А діти на печі гиготіли, тата учувши, батьки й собі всміхалися, винувато, правда. І навіть брат не здержався з Палажкою своєю. Хоч по правді… так Захару в грудях боліло, так щеміло, наче з печі весь жар вигребли й до серця притулили.