Читать книгу Пазл онлайн

1 страница из 115

Published originally under the title “Puzzle”

2013, Fleuve Editions, département d’Univers Poche, Paris

О. Колеснікова, пер. з фр., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020

* * *

А коли від давнього минулого не залишається нічого, коли люди повмирали, а речі зруйнувалися, тоді лише запах і смак – тендітніші, але більш живучі, більш нематеріальні, стійкі, незрадливі – залишаються ще надовго, наче душі, нагадують про себе, чекають, сподіваються, на руїнах усього іншого невтомно продовжують нести на собі, на своїх ледь вловимих краплинках, величезну брилу спогадів.

Марсель Пруст «На Сваннову сторону»

Уся команда медиків, які супроводжували Люку Шардона, зібралася навколо його ліжка. Коли він прокинувся, з його голови познімали електроди електроенцефалографа. Електрокардіограма та різні прилади, що були досі під’єднані до його тіла, свідчили про абсолютно стабільний стан. Пацієнт, прив’язаний ременями за зап’ястя та гомілки, продемонстрував своє невдоволення. – Я говоритиму лише з моїм психіатром. Усі решта – вийдіть, будь ласка. Лікарняна палата швидко спорожніла. Люка Шардон спробував підняти голову, але не зміг. – Не намагайтесь,– сказала йому Санді Клеор.– Дослідження було тривалим і складним, вашим м’язам знадобиться не один день на відновлення. Можливо, навіть кілька тижнів. Психіатр сіла на край ліжка і прибрала пасмо каштанового волосся, яке закривало очі пацієнта. Цього разу ця вродлива жінка з коротким темним волоссям, якій було від сили тридцять років, була одягнена в цивільне, позбувшись свого надто офіційного білого халата. Ця державна лікарня була розташована за якусь сотню кілометрів від відділення важко хворих, де вона працювала. – Ви чудово знаєте, що ми не можемо вчинити інакше, Люко. – Завжди можна вчинити інакше. – Як ви почуваєтесь? Молодий чоловік повернув голову до єдиного вікна в палаті. Небо було затягнуте, грізне. Його очі знову зустрілися з яскраво-блакитними очима лікарки. – Скільки часу ви намагалися вилікувати мене до мого прибуття сюди, лікарю Клеор? – Ви цього не пам’ятаєте? – Як я можу це пам’ятати? Хіба я не божевільний? Божевільному складно мати уявлення про дійсність і про час, хіба ні? Клеор відповіла не одразу. Цього разу мовлення пацієнта здавалося їй абсолютно чітким і зв’язним. І не агресивним. – Чотири місяці. Ви провели у відділенні чотири місяці… на даний момент. – І ви вважали електрошок справді необхідним? Ви усвідомлюєте, якого болю ви мені завдавали упродовж усіх цих тижнів? Ви знаєте, як це – отримувати в організм сотні вольт? Відчуття, наче очі от-от вилізуть з орбіт, а всі вени от-от вибухнуть. Справді. Потрібно, щоб ви якось спробували, і ви зрозумієте. Психіатри повинні завжди тестувати свої методи лікування на собі, перш ніж піддавати їм інших. Санді Клеор мигцем поглянула на ремені, що знерухомлювали зап’ястя пацієнта. Він був здатен напасти за долю секунди. Він уже не раз це робив. Психоз – страшне, руйнівне захворювання. Хворі, уражені ним, страждають від потужних галюцинацій, безумних ідей і більшість часу живуть у паралельній реальності, що дуже ускладнювало будь-яку форму лікування. Тим більше що Люка Шардон, параноїк навіть у миті ясності розуму, будь-яку спробу турботи або наближення персоналу сприймав як переслідування або змову проти нього. – Завдяки електротерапії деякі спогади спливли на поверхню. Ваша пам’ять відкрилась вашому минулому. Це допомогло вам, хай би що ви про це думали. – Припиніть, лікарю! Ви лише посилили мій страх і страждання. Ви думали, що лікуєте мене, але тільки поглибили проблеми. Пищання електрокардіографа шаленіло. Тепер серце билося зі швидкістю 120 ударів за хвилину. Молодий чоловік подивився на катетер від крапельниці у передпліччі і спокійно видихнув. – Ви багато разів говорили, просто в цій палаті, з цим великим любителем люльки доктором Полем Гамб’є, коли думали, що я «відсутній». Вам відомо, що ваші слова ледь не робили мене з кожним днем трохи божевільнішим? – Визнаю, мені складно зрозуміти. – Розкажіть мені про Сесіль Жанну. Як вона? Досі бачить мерців, що бродять слідом за нею? – Так. Мерці досі там, поруч неї. – І досі роздирає на собі шкіру, коли ви знімаєте з неї гамівну сорочку? – На жаль, їй не набагато краще. – Їй ніколи не стане краще. Мерці, яких вона постійно бачить, переслідуватимуть її, доки вона лишатиметься ув’язненою у вашій лікарні.– Він зітхнув.– Дуже шкода. Вродлива жінка. У неї таке красиве чорне волосся, що спадає аж до пояса. Я завжди любив дивитися на нього, торкатися його. Знаєте, Сесіль Жанна – це людина, яка багато значить для мене. – Так, знаю. Його погляд став відсутнім, перш ніж він знову звернувся до співрозмовниці. – Поки я був прикутий до цієї лікарняної койки, дещо сталося, лікарю Клеор. Дещо, що, на мою думку, може неслабо поставити під сумнів ваші варварські практики. Психіатр не розуміла, до чого він веде, але не дозволяла собі вийти з рівноваги, вона звикла до подібної поведінки та агресивних висловлювань. – Якщо у вас є диво-засіб, то я вас слухаю,– обмежилась вона такою відповіддю. – Спочатку в мене є питання. Ви – блискучий психіатр. Чи вважаєте ви, що свідомість здатна сама себе вилікувати? Очиститись від власної гнилі без зовнішнього втручання, без медикаментів, без лікарів? Знаєте, як оті садна, які ми в дитинстві набиваємо на колінах і які, навіть без антисептика, зрештою зникають самі. Вона похитала головою. – Одужувати – означає йти назустріч частині самого себе, тій частині, що була навмисно замаскована свідомістю. Більшість часу пацієнти не здатні самостійно йти на цю зустріч, тому що хвороба стає на заваді. Ми, психіатри, тут саме для того, щоб допомогти їм зруйнувати ці перешкоди. Молодий чоловік чекав, коли вона на нього подивиться, він хотів, щоб вона в повній мірі усвідомила його слова. – Я знаю правду. Я точно знаю, що сталося того дня, 22 грудня, лікарю. Я знаю, хто вбивця цих восьми гравців. Я бачу його обличчя, як зараз бачу вас. Санді Клеор стрепенулась. Її пацієнт ще ніколи не говорив таких слів. Для нього вона зазвичай була лише переслідувачкою, частиною змови, метою якої було знищити його. Вона намагалась зберігати нейтральний тон, але в ній кипіло хвилювання. – І хто ж він? Що саме ви знаєте про день 22 грудня? Люка Шардон подивився на годинник над телевізором. – Тоді виймайте свій маленький сірий диктофон, лікарю, ну, той, якому ви довіряєте усі ваші нікчемні умовиводи та оцінки. – Я лишила його у відділенні. – Як вчасно. Вирушайте, поки не пішов сніг, поверніться до палати, яку я займав, перш ніж потрапити сюди. Я там дещо сховав, усередині одного з металевих прутів від ліжка. Я б хотів, щоб ви привезли це разом з вашим диктофоном, це справді того варте. І сподіваюсь, що у вас удосталь часу. Адже історія, яку я збираюсь розповісти, перевершує усі ваші очікування.