Читать книгу Опівнічний Палац онлайн

3 страница из 75

День за днем ми із сумом та страхом очікували настання того літа, коли нам виповниться шістнадцять років, що означало би розлуку й саморозпуск «Човбар[3]сосаєті» – цього таємного клубу, що об’єднав тільки сім членів і був нашим прихистком протягом років, проведених у сиротинцю. Там ми зростали, будучи самі собі родиною й не маючи інших спогадів, крім тих історій, що розповідали собі з опівночі, зібравшись довкола вогнища у внутрішньому дворику старого покинутого будинку, який височів на розі Котн-стріт та Браборн-роуд, – напівзруйнованого домища, який ми охрестили Опівнічним Палацом. Тоді я не знав, що то був останній раз, коли я бачив район, серед вулиць якого зростав і чий чар переслідує мене до сьогодні.

З того року я більш не повертався до Калькутти, та завжди лишався вірним обіцянці, яку всі ми дали в тиші під білим дощем на берегах річки Гуґлі: ніколи не забувати того, чому були свідками. Роки навчили мене складати до скарбниці пам’яті все, що сталося протягом тих днів, і зберігати листи, які я одержував з того проклятого міста і які не давали згаснути полум’ю моїх спогадів. З них я й дізнався, що наш старовинний Палац був знесений, аби на його руїнах звели адміністративну будівлю, і що пан Томас Картер помер, провівши останні роки життя у мороку після пожежі, яка назавжди затьмарила його очі.