Читать книгу Лети або тремти. Збірник онлайн

49 страница из 106

Вітер піді мною шарпав і закручував розлогі хмари. В одному місці виник велетенський вихор, вир водяної пари, і крізь нього, наче крізь димар, я побачив віддалену землю. Десь далеко піді мною пролетів білий біплан. Я вирішив, що це була ранкова пошта між Бристолем і Лондоном. А тоді хмари знову затягнуло у вир, і абсолютну самотність більше ніщо не порушувало.

Минула десята, коли я дістався до нижнього краю горішнього пласту хмар. Він складався з прозорої водяної пари, що повільно наповзала з заходу. Вітер весь час сильнішав і тепер дмухав різкими поривами – сорок п’ять кілометрів на годину, якщо вірити моїм приладам. Уже було дуже холодно, хоч альтиметр показував трохи більше ніж два з половиною кілометри. Двигуни працювали чудово, і ми стабільно підіймалися. Шар хмар був щільнішим, ніж я очікував, але зрештою розсіявся до золотистого серпанку переді мною, а потім я миттєво виринув із нього, опинившись у безхмарному небі, в якому над моєю головою діамантом сяяло сонце: навколо блакить і золото, внизу мерехтливе срібло – неосяжні блискучі простори, куди не кинь оком. Була чверть по десятій, і стрілка барографа майже сягнула чотирьох тисяч. Я злітав дедалі вище, вуха зосередились на низькому муркотінні мотора, очі прикипіли до годинника, тахометра, показника рівня пального й масляного насоса. Не дивно, що авіаторів називають безстрашним народом. Коли треба думати про стільки всього, часу на турботу про себе не залишається. Приблизно тоді я помітив, яким ненадійним стає компас, щойно літак подолає певну відстань від землі. Після чотирьох із половиною тисяч метрів мій показував на захід і відхилявся на одну позначку до півдня. Справжню позицію доводилося визначати за сонцем і вітром.