Читать книгу Опівнічний Палац онлайн

16 страница из 75

– Ти поранений. – Жінка вказала на рану від цвяха на складі.

– Це просто незначна подряпина, – збрехав Пік. – Не болить.

Ар’ямі підійшла й, простягнувши руку, погладила спітніле обличчя Піка.

– Ти завжди кохав її…

Пік перевів погляд на малюків і не відповів.

– Вони могли би бути твоїми дітьми, – сказала Ар’ямі. – І, можливо, тоді мали би кращу долю.

– Я вже маю йти, Ар’ямі, – промовив лейтенант. – Якщо лишуся тут, вони не зупиняться, доки не знайдуть мене.

Вони обмінялися приреченими поглядами, свідомі долі, що чигала на Піка, щойно він вийде на вулицю. Ар’ямі взяла лейтенанта за руки і міцно їх стисла.

– Я ніколи не була з тобою ласкавою, – сказала вона. – Я боялася за мою дочку, за те життя, що мала б вона поруч із британським офіцером. Та я помилялась. Гадаю, ти ніколи мені цього не пробачиш.

– Це вже не має жодного значення, – відповів Пік. – Я маю йти. Зараз же.

Пік іще на мить підійшов подивитися на дітей, яких овівало тепло вогню. Малюки поглянули на нього осяйними, усміхненими оченятами, у яких світилася грайлива цікавість. Вони були в безпеці. Лейтенант попрямував до дверей і глибоко зітхнув. Після тих кількох хвилин перепочинку тягар утоми й штрикучого болю в нозі нещадно навалилися на нього. Він до останку вичерпав сили, щоб доправити дітей до цього місця, і тепер уже й не був певен у своїй спроможності протистояти неминучому. Надворі дощ і далі періщив по заростях, і не було ніяких ознак його переслідувача чи найнятих ним шпигів.