Читать книгу Опівнічний Палац онлайн

68 страница из 75

Стрілки годинника Томаса Картера зійшлися на опівнічній вертикалі. Картер допив налитий бренді й через вікно подивився на двір. Там Бен розмовляв з якоюсь дівчиною, якої Картер не знав.

– Отже, слухаю вас, – знову сказав Картер.

Ар’ямі підвелась і, схрестивши на грудях руки, почала оповідь…

– Шістнадцять років я їздила по країні в пошуку тимчасових притулків і сховків. Два тижні тому, коли я не більше місяця перебувала у домі одних родичів, одужуючи після хвороби, я одержала лист. Але ніхто не знав, ба й не міг знати, що ми з онукою там зупинились. Коли я відкрила його, то побачила тільки аркуш чистого паперу без жодної букви на ньому. Спочатку я подумала, що йдеться про якусь помилку чи, може, жарт, доки не роздивилася конверт. На ньому був штемпель поштового відділення Калькутти. Чорнило штемпеля розпливлося, і було важко розібрати частину напису, але мені вдалося прочитати дату. Стояло 25 травня 1916 року.

Я сховала той лист, якому, судячи з усього, знадобилося шістнадцять років, аби перетнути Індію аж до дверей дому, доступ до якого мала тільки я, і більше не торкалася його аж до вечора. Мій ослаблений зір не підвів мене: дата була та сама, яку я й спершу розгледіла на тому розмитому штемпелі, але дещо змінилось. На аркуші, який кілька годин тому був чистим, тепер з’явились кілька речень, написаних червоним і ще вологим чорнилом, аж букви розпливалися від найменшого доторку пальців: «Вони вже не діти, стара. Я повернувся за своїм. Не стій мені на дорозі». Саме такими були слова, що я прочитала в тому листі, перед тим як укинути його у вогонь.