Читать книгу У затінку земної жінки онлайн

12 страница из 65

Жанна навіть ступає крок – один-другий-третій, однак повертається чомусь до дивана під стіною. Стягує ковдру, швидко ховає в шафу подушки й постіль, рвучко сіпає половинку – і диван складається, наче зойкає. Жінка застеляє бідолаху квітчастим пледом і зиркає на годинник – дев’ята. Уже дев’ята. Що ж, у дітей, вочевидь, добігає перший урок. Про дітей думати найскладніше, тому Жанна старається відігнати ці думки якнайдалі. Мовляв, школа та й школа, Куликівка, звісно, не столична гімназія, це зрозуміло, от тільки що тепер удієш? Мусили. Головне – не застрягнути в цьому «музеї» назавжди. Вони не затримаються. Усе буде добре. Буде. Треба лиш трошечки зачекати, зовсім трошечки…

На цій думці магія ранку з обов’язковим позитивним мисленням спіткнулися, як то кажуть, з розгону. Жанна тихенько сіла на вже зібраний диван, підібгала ноги під себе, як робила це давно-давно, ще дівчатком, і заплющила очі – the end.

– Галино, так ти йдеш рибу смажити чи ні? Я карасів хочу! – почулось із стареньких облущених сіней, а важкі кирзові чоботи тупотіли так голосно, наче це вони зголодніли. Свекруха мусила облишити перебирання картоплі й таки піти до чоловіка. Чи до карасів? Стежка тулиться до вікон їхньої тимчасової спальні, тому в прочинену кватирку заповзає жіноче сичання: