Читать книгу У затінку земної жінки онлайн
17 страница из 65
Жанна заплющує очі, мить сидить у суцільній тиші, бо навіть сусідська коза замовкає, упокорена таїнством небаченого досі дійства. Затим жінка розплющує повіки, голосно видихає, так, ніби з повітрям вивільняє внутрішню тривогу, страх, розчарування, біль, образу, усміхається незнайомці й з надією, адже, окрім неї, уже нічого не лишилося, шепоче:
– Ну от. Час починати знайомство… Найзагадковіше знайомство в часі.
Чужинка
Іди зі мною через три світи —
Крізь небо, пекло і шляхи безкраї…
Моєму серцю снишся тільки ти…
Нам болісно далеко ще до Раю…
Хай сотні фраз, що спалюють дотла
Не розірвуть тонкий зв’язок між нами…
Так хочеться безмежного тепла…
Ми стоїмо, розвіяні вітрами…
Між небом і землею – я і ти…
Дві постаті, два грішники, дві муки…
Навік з тобою… Через всі світи,
Ніколи не роз’єднуючи руки…
Марина ЛапайГоризонтом ширилась і розтікалась велетенська чорнильна пляма такого пронизливого фіолетового забарвлення, що вишні, які саме стояли у цвіту, бентежно тулилися до тинів. Здавалося, що в небесній канцелярії планували зробити запис, але ненароком, а може, і навмисно перекинули чорнильницю – і зародилася гроза. Їй судилося стати першою навесні 1923-го, однак саме тією грозою зустрічала чужа й незвідана країна австрійську піддану Франциску, у дівоцтві – Цайтлер, нині – Пономаренко. Не дивно, що жінка вдивлялась у далеч з осторогою і виразним передчуттям лиха. Тривожила гостю незвична дика тиша, ота коротка, швидкоплинна мить повного затишшя перед бурею. І в цій тиші дитячий голосок довірливо запитував: