Читать книгу Винуваті люди онлайн

17 страница из 113

Старший машталір узявся до придбаних коників, не жаліючи ані сил, ані здоров’я. Вони спершу й спали тут – у хаті біля нього. А тепер, дивлячись на двох зміїв, що б’ють копитами землю в скромній стайні, ніхто й не скаже, що це були здохляки недоношені. Навіть граф Владіслав поцокав язиком, коли побачив вигодуваних Флором арабів, але що з воза впало, те пропало. За документами жеребчики перейшли до Флора. Купчу було оформлено правильно, і граф Браницький власноруч її підписав.

– Так, ваша правда, пане Ясенський, коней я маю. Але тут така справа… – Флор замовк, обдумуючи слова відмови, які б не образили панський гонор. – Коні – це придане за моєю єдиною донькою Марусею. Ви ж добре знаєте, що я безземельний. Тож мої араби – це доньчин посаг. Вона в мене сирота. Жінка померла пологами, Царство їй Небесне.

Це була не зовсім правда. Флор не збирався віддавати за Марусею обох коней – лише одного. Він так і сказав Василеві, коли той, спотикаючись на кожному слові, завів мову про сватання й весілля. Власне, Флор нічого не мав проти Василя-машталіра. Гарний машталір, що й казати. Колись таких здоровенних і вправних хлопів тільки в машталіри й брали. Василь і фортелі на коневі вмів показати, і прибирати в стайнях не гидував, і біля коней умів ходити. Словом, роботящий, тямущий, зграбний. А от як жених його доньки… Тут уже Флор мав іншу думку.