Читать книгу У затінку земної жінки онлайн

20 страница из 65

Однак злива не жінка. Ось перші краплі вдарились об землю, а за мить небо спускалося додолу нестримними потоками води. Коли ж серце чорнильної плями розпорола траєкторія блискавки, від обрію до обрію покотився гуркіт стихії, розбудженої та розбурханої у своєму дикому шаленстві.

– Матінко Божа, – вражено прошепотіла Франциска й чимдуж кинулася до підводи. Дорослі садовили дітей на воза, кутали їх у ковдри, котрі придбали в подарунок для української рідні. Василь, високий худорлявий чоловік, що зголосився підвезти їх з вантажем до села, убирав голову в плечі й ошелешено гиготів:

– Оце зустрічає вас Горбів, рідна сторона, оце і я понімаю. Видно, вельми скучило! Та сідайте швиденько, Ф… Фран… – а далі й забув як, ще якби не гроза, може, і згадав би, а так… Сплюнув і пробубнів собі під носа: – Німка.

Франциска назавжди запам’ятала, як, в’їжджаючи в Горбів, заплющувала очі й молилася Матінці Божій, щоб подорож на батьківщину її чоловіка минула в добрі та злагоді. Але серце хіба обдуриш – воно скимліло в грудях, тоді як жіноче єство, котре скоріш відчуває, аніж розуміє, уже знало: не до добра ця гроза, поганий знак. Ошелешена й схвильована, жінка тулила до себе дітей і ревно молилась. Отак з молитвою на вустах і громовицями в піднебессі заїхала до українського села на Чернігівщині та, котрій судилося стати його берегинею.