Читать книгу У затінку земної жінки онлайн

40 страница из 65

– Усе добре. Це ж твій дім. А твій дім не може не подобатись…

Обійняв вдячно й розчулено, як колись. Давно. У костелі, де вересневе сонце пророчило рай, а вони вперше почули жадане «чоловік і дружина».

– Дякую… чуєш? І скільки житиму – дякувати буду.

Слова, слова, слова. Яку ж незбагненну силу вони мають, коли їх промовляє серце. Скільки разів опісля Франциска повторюватиме ці Захарові слова, повторюватиме пошепки, потай, подумки удосвіта, удень, глибокої та глупої ночі. Промовлятиме оте його лагідне й щемке «скільки житиму – дякувати буду» і шукатиме сили в цих словах. Вони стануть її єдиною українською молитвою, рятунком і підтримкою в часи суцільної, безпросвітної тьми. Однак хто про те знатиме? Хіба вона сама.

* * *

– Та що ти можеш знати про мою роботу? – шипів у лице збуджено, люто, а ще тихо, щоб, бува, не почули діти чи батьки. – Забула своє? Забула, як у своїй редакції пропадала? А скільки разів поночі верталася, уже й не згадаєш? Номер вони в друк здавали. Велике діло! А ти спробуй депутатам клепки вставити, ану ж. Хай проголосують твердолобі задниці так, як треба… Всьо. Тему закрито.