Читать книгу У затінку земної жінки онлайн

43 страница из 65

До будинку Жанна верталася важкою ходою, ледь-ледь пересуваючи ногами, намагалася навіть не дивитися, куди йде. Здавалося, що навіть сусідська коза й та знає, що Жаннине життя – суцільне фіаско. Бо хіба це сім’я? Видимість, формальна картинка. От що вона йому сказала? Спитала, коли повернеться і чи повернеться взагалі…

– Уже поїхали? – озвалася свекруха. Вона саме йшла з дійницею до корови.

– Просив передати, щоб не хвилювались… – проковтнула гіркоту й додала вже зовсім пошепки: – Буде пізно… якщо буде…

І пішла до будинку, хоча все в ній кричало: «Не йди!» Мовчки причинила за собою двері, кілька хвилин постояла в сінях, немов сновида, не розуміючи, де вона й чого. Якби можна, лягла б у порозі, натомість поволі просунулася до «своєї» кімнати, опустилася на диван і заплющила очі. Як же хочеться сонця, бодай промінчик, хоч би малесенький, крихітний. За якусь годину ранок наповнив кімнату довгоочікуваним світлом, проте жінка навіть не ворухнулася. Лежала, сховавши обличчя в остогидлому килимі, немов чудернацька комашка, котрій судилося навічно застигнути в бурштині. Свекри недовірливо дослухалися до незрозумілої тиші. Згодом зазирнули в прочинені двері раз, удруге. Лежить. Хоч би підвелася, чи що? Хай би вже клацала в тому своєму комп’ютері скільки хоче, так ні, лежить. Чого ото стільки лежати, питається? Погано, чи що? Коли ж невістка не вийшла до обіднього столу, Галина Коломієць задумалася, ще й так, наче до серця чужий тягар забрала. Не було вже їй ні роботи, ні спокою. Раз по раз тикала в трикляту штукенцію, мобільник, тикала й тикала, от тільки біда: покручені пальці не слухалися. Свекор споглядав за тим мовчки деякий час, а тоді не видержав, бо чого оті гудки стільки слухати, питається? Наче жде, що покійник дихати почне, їй-богу.