Читать книгу Небажаний гість онлайн

59 страница из 83

– Може, підемо нагору? Я втомилася, – пропонує Райлі.

Ґвен вагається.

– Власне, я ще не дуже втомлена, – каже вона. – Мабуть, піду до бібліотеки, виберу собі книжку, – додає, відводячи погляд.

Райлі дратується.

– Я думала, ти привезла з собою книжку, – промовляє холодно.

Вони обидві знають, що це правда. Обидві знають, що насправді Ґвен обирає, чи піти нагору з Райлі, чи провести час із симпатичним адвокатом. Райлі хоче, щоб Ґвен обрала її. Цікаво, якою подругою це її робить – такою, що хоче захистити Ґвен, чи такою, що відчайдушно чіпляється за неї, немов п’явка.

– Ти не проти повернутися до номера сама? – питає Ґвен. – Я недовго.

– О, та не хвилюйся ти за мене, – уїдливо кидає Райлі. – Не пропаду.

П’ятниця, 20:25

Девід у бібліотеці сам-один. Це велика кімната у глибині готелю, ліворуч від головних сходів і за вітальнею. Вона наче зійшла зі сторінок вікторіанських романів: щось середнє між бібліотекою і чоловічою курильнею. Як і в барі у передній частині готелю, тут дуже затишно. Біля західної стіни розташувався великий камін, над яким висить старовинна мисливська рушниця, а над нею – оленяча голова з рогами вражаючого розмаху. Вона дивиться на Девіда скляними очима. Дерев’яна підлога застелена поношеним персидським килимом. Праворуч від каміна стоїть старий диван, а навпроти нього – пара крісел. Засклені двері, імовірно, виходять на веранду, однак зараз надворі так темно, що важко сказати напевне. У кутку, тому, що найближче до дверей, стоїть великий письмовий стіл, і Девід зупиняється на хвилинку, щоб помилуватися ним. Однак найбільше чоловіка вражають книжкові полиці. Він проводить по них рукою, дивуючись майстерності, з якою їх виконано. Полиці заставлені найрізноманітнішими книжками – від старих наборів у шкіряній палітурці до сучасних книг у твердій обкладинці та пошарпаних м’яких томиків. Усе розкладено в ідеальному порядку й позначено маленькими латунними табличками з написами: «художня література», «кримінал», «прикладна література», «історія», «біографія». Девід підозрює, що це справа рук Бредлі. Він бере з нижньої полиці цікаву на вигляд книжку – фотоальбом, власне, – зі світлинами з невдалої експедиції Шеклтона. Ця книжка, на диво, дуже пасує до кімнати. Угорі горить тьмяне світло, але Девід вмикає ще й настільну лампу і сідає у глибоке шкіряне крісло. Що може бути краще, ніж сидіти біля каміна у цій затишній кімнатці й читати про випробування, які довелося пережити безталанному екіпажу «Ендюранса» на Південному полюсі? От тільки камін не горить, і в кімнаті холоднувато.