Читать книгу У затінку земної жінки онлайн

31 страница из 65

Оту чудасію, диво дивне, скарб несусвітній дівчатка довірливо тулили батькові в руки, коли той повернувся з міста. Повернувся і ледве встояв на ногах, ошелешений звісткою про повернення брата, а світ… він наче ширшим став. З-поміж усієї рідні Іван завше рівнявся саме на старшого брата, хоч і не демонстрував того напоказ, – більше того, міг навіть наперекір щось утнути, мовляв, ось де я, подивіться. Але коли втратив… це наче втратити осердя, що тримало всю сім’ю вкупі. Зникнення Захара родина й направду приймала довго й болісно, хоча часи такі були, неначе вихор. Сьогодні в одній державі засинав, завтра в іншій міг прокинутися. Батько твердим зробився, мов камінь, погрубішав у словах і вчинках, а мати все у вікна визирала. Років зо три. Та як визирала? Душу на шмаття рвала. Ото робить щось, хліб, приміром, учинить, місить тісто, місить, а за мить як зірветься, як побіжить – і до вікна, дивиться, сердешна, виглядає, наче не сина, а Бога жде. Як не старався, як не пробував, але дірку в материнському серці так і не заповнив, собою не затулив. І батька не відігрів. Та що казати… якби не Палажка, одруження і народження донечок, певно, спився б давно. Бо якого лихого мужики спиваються? З горя і безпорадності. Хоч від радості теж хмеліють. Онде й він чарчину перехилив, та й не одну, сидить щасливий і з якогось дива виціловує подаровані дівчаткам цяцьки.