Читать книгу Зміщення спектра онлайн

12 страница из 64

Він придивлявся до Надиної спини та сідниць. З її тонкою талією вони мали вигляд приклеєного до її тіла серця. Прорізаного навпіл вузькою щілиною. Одразу ж над нею опуклість – занадто велика. Так, ніби еволюція залишила їй занадто багато решток мавпячого хвоста. Він обожнював цю опуклість. Доторкався кінчиками пальців, цілував, прилипав губами, лизав, видихав на неї повітря. Іноді він м’яко покусував шкіру, яка покриває цю опуклість, із ледь помітними, світлими волосинками, які, як за командою, піднімались угору. Надя тоді починала голосно дихати, рухати стегнами й шепотіти те своє солодке: «Якубе, що ти знову зробиш зі мною…». Не «робиш», а саме «зробиш зі мною»…

Він беззвучно зсунувся по простирадлі вниз, доторкнувся губами до маленької веселки на тій опуклості й прошепотів:

– Добридень, серденько…

Вона різко повернула голову. Мовчки дивилась на нього відсутнім поглядом. Він побачив сльози на її очах.

– Чому ти плачеш? Що таке?! – запитав, клякаючи над нею.

Вона повернулася і, лягаючи на спину, прикрила груди розгорнутою книжкою. Довго не відповідала. У тиші кінчиками пальців делікатно погладжувала його щоки та губи.