Читать книгу Зміщення спектра онлайн
57 страница из 64
Вони говорили. Про все, тільки не про те, що сталося за останні години їхнього першого Святвечора в маленькій кімнатці на горищі. Вони жартували, фліртували, згадували. Пригадує, що коли всі вареники зникли з миски, Надя вийняла з холодильника тарілки з рибою, а потім на малій пательні підсмажила для них одне філе коропа. «Бо що ж то за Святвечір без коропа?» – вперто відповідала, коли він просив її, щоб вона не вставала з-за столу.
Одного разу він ненавмисно запитав, чому вона подарувала йому свій Святвечір. Чому вона досі втікала? Чому вона не з батьками? Де вони проводять Святвечір? Чому не з нею? Пригадує, що вона довго мовчки дивилася на нього, ніби над чимось замислилася. Раптом вона зірвалася з-за столу і підійшла до холодильника, вийняла з нього дві пляшки білого вина і поставила мовчки на стіл. Потім у креденсі знайшли дві високі склянки. Вона наповнила їх по вінця вином. Не чекаючи на нього, одним ковтком спорожнила свою до половини. Вона почала говорити. Спокійним, іноді монотонним голосом. Часом вона нервово дряпала нігтями церату, іноді підводила голову, щоби перевірити, скільки вина залишилося в її склянці, або щоб крадькома поглянути йому в очі. Він не спиняв її. Він нічого не випитував. Мовчав, зосереджено слухаючи її розповідь, якої аж ніяк не сподівався. У ній більше йшлося про смерть, аніж про життя. Він слухав. У якісь моменти занімілий, а за хвилину – переляканий. Надя завжди була дуже ділова в їхніх розмовах. Вона віддалялася, але одразу ж поверталася до теми. Тоді, під час свого святвечірнього монологу, теж. Вона послідовно відповідала на його запитання. Розповідаючи при цьому свою біографію. Час від часу вона починала фразу з «матері не було сьогодні, тому що…» або «татка не було сьогодні, тому що…», «я втікала, тому що…». Саме тоді надламувався її голос. І вона затихала. Тільки тоді, та й то лише на коротку мить. За деякий час вона глибоко вдихала і поверталася до спокійного тону. Коли закінчила і в кухні запала мовчанка, потягнулась до вина. Він вдивлявся в неї, коли вона повільно, без поспіху, ковток за ковтком, спорожнювала склянку. Він бачив, як на її очах заблищали сльози, і бачив її руку. Вона так сильно тремтіла, що вино розливалося на її пальці. Вона допила вино, зачесала пальцями волосся, підійшла до нього, сіла йому на коліна, поцілувала в губи і сказала: