Читать книгу Острів Дума онлайн

146 страница из 232

Вона думає – Годі вже валятися у ліжку цілий день. Я йду до Татової кімнати, до Татового кабінету. Інколи я кажу кабінет, інколи – кобелет. Там є велике красиве вікно. Мене садовлять на стилет. Я дивлюся на все-все. На пташок й інше красиве. Занадто красиве, як на мене, тож я жмурюся. Якісь хмаринки з крилами. У деяких сині очі. Кожного разу, як сідає сонце, я плачу, бо жмурюся. Мені болить дивитися. Боляче мені всій. Я ніяк не можу розказати, що я бачу, і від того мені жмурно.

Вона мислить – ЖМУРНО, а правильне слово ЖУРНО. Це таке відчуття, коли садовлять на стилет.

Вона мислить – Аби ж то я могла зупинити цей біль. Аби я могла його випісяти. Я плачу і прошу прошу прошу когось сказати те, що я не можу вимовити сама. Няня не може помочи. Коли я кажу «Колір!», вона лапає себе за лице й каже: «Завжди таке було, завжди таке буде». Великі дівчатка теж не помагають. Я так гніваюся на них, чому ви мене не слухаєте, ви великі ЗЛЮКИ! Аж ось одного дня приходять близнючки, Тесі й Ло-Ло. Вони по-особливому балакають між собою, по-особливому слухають мене. Спершу вони мене не розуміють, а тільки потім. Тесі приносить мені папір. Ло-Ло приносить мені олівець, і я вимовляю «ові-лець!», і вони від цього полохають у донолі.