Читать книгу Острів Дума онлайн

227 страница из 232

– Окей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.

– Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo[98].

Я рушив уздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен уже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із затоки – вже прохолодніший – відкидав назад його довге посивіле волосся.

– Ваєрмене!

– Що?

– А Елізабет сама була колись художницею?

Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.

– Цікаве запитання, Едґаре. Якщо ти спитаєш її – а я не раджу тобі цього робити – вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.

– Чому ж так?

Але він сказав лише:

– Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. – Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.