Читать книгу Княгиня Острозька онлайн

61 страница из 63

– Ох, залежав, Федоре, – прошепотів Ілля, – далеко від мене ця осінь. Для мене кожен день на волоску висить. Мій час, як мак начетверо, друже.

– Ще трішки і поправишся, – розумів, що кривить душею, Федір Санґушко.

– Маю до тебе одне прохання, Федоре. Ось тут, на столі, папір. Візьми. А там перо, каламар. Треба написати.

– Що написати, друже?

– Заповіт. Нездужаю я, Федьку. Чую, сили щодня покидають мене. Недовго мені залишилося. Треба написати заповіт. Поправ мені подушку, щоб міг краще говорити, – майже пошепки промовив Ілля. – Буду диктувати.

– Подушку поправлю, заповіт за тебе напишу, Ільку, а от із недугою не поспішай. Ще будемо мед пити і на весіллі твого спадкоємця гуляти, – кусав себе за язик Федір.

– Далеко мені до одужання, друже. Спадкоємець може народитися завчасно. Хай усе буде за законом. І хай хоч це буде добре. Бо ще багато чого може статися, Василь-Костянтин колись зі своїм словом прийде. У нього своя правда. Та й Беата просила поспішити.

Федір поправив Іллі подушку, взяв папір, сів за стіл і приставив каламар. Ілля поволі вимовляв слова, щоб його було добре чути, щоразу глибоко вдихаючи повітря. Федір писав, час від часу зупиняючись, поки Ілля збереться з думками.