Читать книгу Радислава. Історія одного кохання онлайн

51 страница из 77

Обриваючи думки Радислави, заскрипілися двері й до світлиці тихо увійшла Мокрина. Худорлява й дещо сувора сухим лицем, ця не надто гомінка жінка була для Радислави другою матінкою, й це незважаючи на те, що походження мала не шляхетне, а була всього лиш смердкою при дворі її батька. Але Радислава ніколи не сприймала Мокрину як нерівню собі – та й як можна було так ставитися до людини, котра з самого малечку була поряд неї й недосипала, виколисуючи безсонні ночі під час дитячих нездужань чи прорізання зубів, що прорізалися так важко? Але чомусь і від Мокрини Радислава приховувала те, що відбувалося між нею та Мстиславом, а та й не питалася ні об чім, тільки дивилася пильно та тривожно, мов відчуваючи ті негаразди, що спіткали її молоду бояриню.

Ось і в той ранок погляд її темних, мов той терен, очей виражав тривогу, і в той ранок вона не стала мовчати, а таки запиталася в боярині своєї любої, присівши на самий краєчок ложа:

– Що з тобою, зіронько моя ясная?

Радислава поглянула на Мокрину великими й гарними темними своїми очима – поглянула так красномовно, що Мокрина відразу ж усе без зайвих слів зрозуміла, а потім не витримала й розплакалася. Всю цю пекельну, нестерпно довгу ніч, незважаючи навіть на той біль, що безжально шматував серце, Радислава не пустила жодної сльози з очей своїх запалених і безсонливих і сльози не могли пролитися, даруючи хоч слабке, але ж все таки полегшення… А ось тільки притулившись до майже рідного, знайомого на дотик з самого дитинства худорлявого тіла Мокрини, й змогла нарешті заплакати, змогла вихлюпнути слізьми гарячими й пекучими той біль, що продовжував ятрити й розривати серце. Й потім вже з вуст полинули слова – швидкі й болісні слова про те, що трапилося з нею. Радислава за декілька хвилин переповіла Мокрині все: від розмови з Устинією до весілля ще починаючи й закінчуючи тим, що зачула сьогодні вночі й що наче вбило її, геть полишивши бажання до життя що поряд Мстислава, а що до життя взагалі. Мокрина слухала уважно, не перебила жодного разу котримсь вигуком чи словом, й, тільки коли Радислава змовкла нарешті, ковтаючи ті гіркі сльози, що продовжували литися з очей її, Мокрина важко зітхнула й своїм звично тихим голосом запиталася: