Читать книгу Винуваті люди онлайн
68 страница из 113
Молоді на білій бричці, запряженій чорними арабами, рушили до ставищанського костелу. За ними котилася не нова, але ще міцна коляска Ясенських. У ній лицем до лиця сиділи Зосія Казимирівна в буденному вбранні, темному капелюшку під вуаллю та темних рукавичках, і кривий на одне око Флор Ігнатович, убраний по-панськи заради доньчиного весілля. Він почувався б безмежно щасливим, якби не чорна стрічка, що затуляла порожню очницю. Водночас утрачене око було гарантією того, що донька не передумає й не утне дурниці. Флор так їй і сказав, прямо заявивши, що Гива піде на каторгу в разі чого… І донька більше не впиралася, пожаліла Василевого батька. «Шлюб за око», – так Флор перефразував для доньки істини Старого Заповіту.
Зосія Казимирівна та Флор Ігнатович – це й був увесь почет молодих.
– Марисю, серце, щось не так?
Юліан завважив, що його наречена весь час виглядає з брички.
– Дивлюся, чи високо хмари… Чи встигнемо до дощу…
Маруся, блідіша за свою білу сукню, відчула, що її серце от-от зупиниться. Вона сказала перше-ліпше, що спало на думку. Насправді ж виглядала Василя. Їй здавалося, що Василь, її сильний і мужній Василь, з’явиться останньої миті, як справжній лицар у казці, і врятує її від змія. Маруся крадькома глянула на Юліана. Той зовсім не скидався на казкову почвару, радше навпаки: у чорному фракові, який сидів на ньому по-хвацькому, Ясенський був справжнім франтом. З-під фрака виглядав білий пікейний жилет, застібнутий, згідно з етикетом, на всі три ґудзики. Добре накрохмалена манишка завершувалася комірцем-стійкою із заломленими кутиками. Чорні лаковані туфлі могли б пускати зайчики, якби день видався сонячним. Біла краватка-метелик вигідно довершувала образ. Василь був геть іншим, простим і рідним. Але він був задалеко й жодним чином не міг завадити Марусиному вінчанню. Якби раптом він перенісся в Ставище, навряд чи й упізнав би Марусю у весільній сукні, яку замовив їй наречений із самого Києва. Білий вельон і дрібні білі квіти вінка, що впивався у високе чоло, зовсім змінили її обличчя. Зараз Марусі ніхто не дав би вісімнадцяти років. Вона скидалася на напудрену панночку, манірну та знерухомлену, із тих, які на людях не видають жодних емоцій.