Читать книгу Острів Дума онлайн

139 страница из 232

– Я хочу саме цю, – сказала вона. – Вона цікава й ніжна і навіть трохи… Ну, не знаю… грізна. Поглянеш на неї, й скажеш – «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка – хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. – Вона рішуче кивнула. – Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

– Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить…

– Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

– Гаразд – «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

– Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся, як нахаба?

– Ти завжди нею була, – відповів я. – Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.

– Так, а тобі?

– Теж, – збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання: