Читать книгу Острів Дума онлайн

177 страница из 232

– У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, – промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми»[70].

Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового келиха, з якого не вилилося жодної краплі… так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця[71]. Але ж не міг тільки сам цей келих стати джерелом веселощів Ваєрмена.

– Я щось не второпаю, вибач, але мені…

– Та це ж саме воно, те, що й є насправді! – схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. – Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а…

Він безупинно хилитався з боку в бік та вперед-назад – ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі – отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром уздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий утікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені келих, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком – між лівою рукою і тулубом.