Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак онлайн

33 страница из 89

«Я людина, яка живе під чужим іменем, – подумав він, – справжній я вже давно помер».

Йому не було з ким щиро поговорити, пожалітися, спитати поради, але Володимир тим не переймався. З часом він звик до самотності і жив сьогоднішнім днем, розуміючи, що наступного дня його може наздогнати правосуддя і решту свого життя він не бачитиме сходу сонця, лише небо з-за ґрат. Він намагався проаналізувати, чому так сталося, що він, у часи небезпеки для своєї країни одним із перших ставши на її захист, не шкодував свого життя, втратив родину, вчинив по совісті, затримавши бойовиків, а потім виявився ще й злочинцем. Чоловік уже не вірив у справедливість, намагався зрозуміти, як йому жити далі і навіщо. Щодня він питав про це Всевишнього, але поки не отримав відповіді. Одне він знав: якщо Бог зберіг його життя, то це означає, що на землі Володимир ще не виконав своєї місії. Наразі він її вбачав у тому, що проводив служби, відспівував покійних, іноді навіть хрестив новонароджених і вінчав молодих, хоча це траплялося доволі рідко – село повільно вимирало. Володимир підлаштовував свій графік роботи так, щоб бути вільним від чергування на контрольно-пропускному пункті у суботу й неділю, відчиняв церкву для охочих відвідувачів із численних екскурсантів у зону відчуження. Ті залишали якісь пожертви, на них Володимир закуповував ікони та все необхідне для служби. Він робив свою справу, від якої отримував моральне задоволення і спокій, не зважаючи на те, що всі навколо вважали його диваком і шепотілися про порожню труну у його будиночку.