Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак онлайн

75 страница из 89

– Я сприйму все, як буде, – впевнено відповіла йому Віталія, – не хвилюйтеся за мене, тепер зі мною Він! – сказала вона і торкнулася долонею грудей, де на мотузочці був срібний хрестик.

Коли Віталія вирішила повертатися додому, Володимир проводжав її на зупинку автобуса. Вона бачила, які в нього сумні очі, хоча чоловік намагався вдавати радість.

– Мені також сумно з вами розставатися, – сказала вона, – але життя продовжується і я маю йти далі по ньому. Ви ж так мене вчили?

– Я не вчив, а радив, – промовив чоловік, і стримана усмішка майнула на його обличчі. – Ти, доню, приїжджай, не соромся, коли буде важко.

– Я пам’ятаю, – усміхнулась у відповідь жінка. – Ви для мене так багато значите! Я навіть не знаю, як би жила далі і чи змогла б жити, якби не ви!

– Овва! Такі високі слова, що я можу й розплакатися!

– Ваші слова, наші розмови… Вони були для мене як бальзам на душу. Справді!

Володимир зітхнув і промовчав. Він усією душею прикипів до цієї дівчини-жінки, розгубленої, зневіреної, невпевненої у собі, яку гнітило почуття провини і яку у найтяжчу хвилину не підтримала мати. Чоловік дивився в її великі прекрасні зволожені очі і зараз уже бачив у них живий вогник і впевненість. Вона мала їхати від нього, щоб почати самостійне життя – це Володимир розумів, і водночас серце обливалося кров’ю від однієї думки, що за кілька хвилин він знову залишиться на самоті.