Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак онлайн

76 страница из 89

«Будуть прихожани, екскурсанти, колеги по роботі, але то все не те, – думав він. – Віталія стала мені донькою, хоча й не рідною по крові. Мені її бракуватиме, а вона поїде, закрутиться у вихорі життя і згадуватиме мене у кращому разі інколи, але я буду думати про неї щодня, молитися вранці і ввечері, щоб Всевишній дав їй щастя».

– Чому ви мовчите? – запитала Віталія. – Скажіть щось на прощання!

– Все буде добре, дитино! Все буде добре! – промовив він й обійняв її, пригорнув до себе, погладив худенькі плечі, помітивши, що під’їжджає маршрутка. – Не забувай про правило трьох «н».

– Нема нічого неможливого! Я пам’ятаю! – відповіла вона.

До останнього він сподівався, що та клята залізна колимага зламається і не приїде, тож Віталія зможе побути біля нього ще один день, але ж ні! Приторохтіла, підскакуючи на вибоїнах, запилюжила, стала на зупинці.

– Мені час! – промовила Віталія.

Вона поцілувала колючу щоку чоловіка.

– Дякую ще раз! Я вам зателефоную!

– У добру путь! З Богом! – промовив він, злегка відштовхнувши її від себе. – Поспішай, щоб місце зручне зайняти!