Читать книгу Радислава. Історія одного кохання онлайн
17 страница из 77
Вони знову співали сумних та журних пісень, і вона мала голосити й прощатися з дівоцтвом своїм. Але плакатися Радиславі зовсім не бажалося, й вона ховала усмішку й голосила напівусміхненою, й вже у лазні, коли дівчата, обмивши її, заспівали нарешті веселих пісень, дзвінко й весело розсміялася. Сміялася й тоді, коли повернули її до світлиці й почали одягати до весілля. А зодягання те весільне варте було самої королівни – Пилип Довгодум вже не пожадобився на придане своїй єдиній доньці та на весільне її вбрання придбав тканини дорогого китайського шовку, кольору ніжних вершків, з якого й було пошито довгу туніку, щиро оздоблену вишивкою та дрібними дорогоцінними камінчиками, які мали гарно сяятися на сонці. Голівку нареченої сховали під білий шовковий убрус і золотий вінець, прикрашений смарагдами. Поверх туніки одягнули оксамитовий драпований плащ теж вершкового кольору з коштовною застібкою на плечі у вигляді білосніжної лебеді – й Радислава була вготована до весілля.
А далі все полинулося, мов у швидкому сні: вінчання в церкві, яке вона ледь запам’ятала від хвилювання та щастя, повернення до батьківського дому, на порозі якого вже чекали батечко з матінкою, аби поблагословити їх на щасливе подружнє життя двома іконами Христа та Богородиці, гомін гостей, котрі вигукували вітання й побажання щасливих і довгих років спільного життя, вітання самого Данила Романовича і його теплі, майже батьківські обійми. Й відчуття, що Мстислав Борисович поряд – тепер уже назавжди поряд неї. Тремтіла дрібно ручка, коли подавала її мужу своєму вже вінчаному, коли допомагав він піднятися їй на «сіни» й сісти за стіл поряд Данила Романовича. Й хоча поряд неї сидів такий гість особливий, для Радислави головним був на цім бенкеті чоловік, котрому вона тепер належна на все життя своє, допоки смерть не розлучить їх, відібравши щастя всього її життя. Але думати про смерть зараз не був час – наразі був час радості та щастя, й велика зала батьківського палацу так і гуділася вся від гостей, що вигукували їм з Мстиславом Борисовичем побажання довгого щасливого життя. Мед та вино заморські так і лилися рікою в ковші та братини, гуслярі грали на гуслах і славили їх з мужем гарними співами, й сама душа її, саме серце її співалося від щастя. Вперше танцювала з мужем і зорила в очі його щасливим поглядом очей своїх сяючих, тримала його погляд поглядом тим своїм, як і навчала Миланія, й відчувала наче владу над ним. А коли сонце вже всілося за обрій, а впиті гості ще продовжували веселитися та гомоніти, Мстислав Борисович нахилився до неї й тихо-тихо промовив: