Читать книгу Радислава. Історія одного кохання онлайн
37 страница из 77
– Все нагомонітися не можете? Та годі вже, час у дорогу вирушати, а погомоніти ви встигнете ще, як на гостини до нас завітаєте.
Радислава промовчала, нічого не відказала на ці слова нового родича й, попрощавшись із ним, сховалася в затишку підводи. Чула голос чоловіка, котрий прощався з братом та його дружиною, наголошував на скорій зустрічі й наказував челяді рухатися. Рожеві вуста Радислави кривив гіркий усміх. Ні, вона ніколи не поїде на гостини до Романа Борисовича, нехай уже той їй вибачить. І вона не пустить чоловіка до маєтку брата його, вона все зробить для того, аби Мстислав забув ту жінку. Думки об тім, що Мстислав її не послухається й коли намислить, то все одно чкурне до Устинії, Радислава намагалася не допускати до себе. Сподівалася на краще, сподівалася на те, що вся оця біда таки минеться, коли прибудуть вони до маєтку.
2
Радислава була задрімала, коли пробудив її поштовх Мокрини й тихі слова:
– Прокидайся, дитино моя, твоя нова домівка чекає на тебе.
Розплющивши очі, Радислава сонливо поглянула на свою вірну мамку, а потім уже відкинула краї шкіряного шатра й визирнула назовні. Місцина видавалася дикою, зовсім дикою й пустельною… Радислава помітила лиш декілька селянських хатин-землянок, біля яких паслася худобина. Дому Мстислава вона ще не бачила, а коли угледіла, дивним передчуттям раптом затислося її серце. Й не стала чекати чоловіка, сама вистрибнула з підводи й завмерлася на місці, дивлячись на будинок, що мав стати її домівкою на все подальше життя. Дім цей дещо вирізнявся від батьківського палацу й був збудованим не з каменю міцного, а лиш з дерева. Високий паркан ховав його від безкрайого напівстепу, який простягався, куди було не кинути оком, й тільки десь там далеко, мов та стрічка, виднілися зелені дерева… Радислава не розуміла, що за передчуття охопили її, тільки-но була вона побачила маєток свого мужа, але відчувала страх. Можливо, то був страх перед цією дикою й небезпечною місциною, якою, за переповідками братів її, вешталися ординці й грабували та вбивали отакі малозахищені поселення. Чи то був страх від близькості до кордону Орди, що могла загрожувати небезпекою? Радислава того не розуміла, але вперто продовжувала відчувати страх навіть і тоді, коли Мстислав спішився, підійшов до неї, обійняв та запитався з тою ж посмішкою, яка була на його вустах і раніш і котру так полюбила сама Радислава: