Читать книгу Винуваті люди онлайн

103 страница из 113

У спальні Ясенський побачив на туалетному столику масивну золоту обручку з рубіном – Марисину обручку. Юліан забігав покоєм. Для чогось зняв рушницю зі стіни. Тоді почепив її назад. Тоді знову зняв і закричав:

– Я його вб’ю… І її вб’ю… І себе вб’ю!

Усі поховалися – дім неначе вимер. Чоботи Ясенського загупали сходами, заіржав його кінь. І знову все затихло.

Тепер, коли Ясенський підходив до контори, ноги йому немов налилися свинцем. Юліан як міг відтягував мить істини. Він боявся почути від Флора Ігнатовича, що той не знає, де Маруся, боявся дізнатися, що Маруся втекла від нього, хоч і був майже певний цього. Раптом Юліанів кінь заіржав, бо зачув Марусину кобилу-орловку, прив’язану біля контори. Ясенський підвів очі й побачив ув освітленому вікні дружину, яка розмовляла з батьком і графинею. Юліан голосно засміявся. І що він понавигадував? Маруся приїхала до батька, а перстень зняла, щоб не загубити дорогою. Власне, мав би сам запропонувати дружині навідати Флора Ігнатовича. Маруся, звісно, сумувала за батьком, за графинею, за домом. Хай там що верещала Зосія, а він таки має добру й мудру жону. Ясенський уже й забув, що хотів сваритися з тестем за те, що той погано виховав доньку, забув, що хотів убити Василя й навіть узяв для цього двостволку, яку не знав де тепер подіти. Забув про все на світі, коли побачив Марусю живою-здоровою.