Читать книгу Винуваті люди онлайн

91 страница из 113

«Чужа вона тепер. Не судилося», – Василь повторив собі материні слова, які чув від неї зранку, вдень і перед сном. Лександра намагалася чи то заспокоїти так Василя, чи то втовкмачити ці кілька слів, щоб затямив. Якими б добрими не були материні наміри, її мова, почута всоте в різних варіаціях, доводили сина до сказу. Лише пізня вагітність Лександри стримувала Василя від гострого слова у відповідь. Змушував себе, зціпивши зуби, слухати про «чужу» дружину та про «не судилося»… Утім, зараз ці слова спливли із надр підсвідомості й прозвучали у Василевій голові, ніби його власні. Напевно, знала Лександра, що потрібної миті закладене нею подіє.

Маруся все стояла й дивилася на Василя, вона й не думала ховатися, як було раніше, коли ще дівчиною бігала до нього на завод. Василь легко, мов пір’їнку, завдав на плече кіш, набитий попругами, і мовчки став перед колишньою нареченою, красномовно натякаючи, щоб уступилася з дороги й не заважала чоловікові працювати. Він ані слова не сказав Марусі, лише крізь зуби відповів на її вітання, щиро вважаючи, що розмовляти їм нема про що, та й, власне кажучи, зайве. Щойно він зайшов у темну стайню, як Маруся ластівкою кинулася за ним і, обійнявши обома руками, припала до плеча.