Читать книгу Загадкова кімната онлайн

95 страница из 105

А от тепер на черзі найважче.

– Вони… – ну, тобто лікарі в лікарні, мама й тато… перш за все тато, – вирішили, буцімто я намагалася накласти на себе руки.

Я відчуваю привид тієї безликої людини, яка написала прощальну записку, – цей чоловік наче лежить на кушетці зі мною обіч. І не сказати б, що це незручно, – навпаки, він наче додає мені сил.

Доктор і досі щось нотує.

– А ви й справді намагалися?

– Що?

– Накласти на себе руки?

Зітхаю і всерйоз обмірковую це запитання.

– Щиро кажучи, не знаю. Може, й так. Батьки, авжеж, у цьому переконані. І тепер я мушу регулярно їх навідувати й виходити на зв’язок, щоб вони переконалися, що я й досі топчу ряст.

– А раніше ви розглядали всерйоз можливість укоротити собі віку?

Заплющуюся. Важке запитання, але я щосили намагаюся на нього відповісти.

– Ну… не те щоб. Але іноді мені кортить, щоб мене не було, розумієте? Можливо, треба було згадати про це раніше: в підлітковому віці в мене був розлад харчової поведінки. Іноді мені здається, що це була така спроба зникнути, потрапити звідси деінде. Інколи мені кортить, щоб прийшла смерть і просто забрала мене до Шангрі-Ла[14], де тихо й спокійно. У місце, де не буде страшних снів. Знаєте, от як на надгробках вікторіанської доби писали: «Там же безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі»[15].