Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак онлайн

44 страница из 89

Віталія зупинилася біля розп’яття Христа, прикрашеного вишитим рушником та квітами.

– Ти хрещена? – запитав Володимир.

– Ні. Ви можете мене похрестити і стати моїм хрещеним батьком?

– Я? Хрещеним?

– Так. Я не знаю свого батька, але все життя хотіла його мати. Ви мені близька людина, я бачу у вас щось таке рідне і по-батьківськи добре.

– Ходімо вже, – почула вона замість відповіді.

Додому вони поверталися мовчки, кожен думав про своє.

– У мене до вас, Володю, буде велике прохання, – сказала Віталія.

– Я знаю яке, але, може, відпочинеш пару днів?

– Ні, я маю туди потрапити. Коли ми зможемо піти?

– Завтра, – відповів він.

Віталія подумала, що їй буде нелегко. Відвідати місце, де вони з Родею шукали справжню свободу, буде важко, а ще важче – побачити могилку сина. Вона збиралася побувати там, коли навесні цвіли дерева, але так і не змогла, не наважилася, бо не вистачило сил, і тепер думала про те, що не дізнається, чи була вкрита цвітом молоденька вишенька біля могилки Іванка.

З перших днів перебування у «Десні» Родіон потоваришував із Романом Сиротенком. Так вийшло, що Роману дістався перший «поверх» ліжка, а Родіону – другий. Роман, одноліток Родіона, високий худорлявий блондин з синіми очима і приємною посмішкою, на перший погляд здавався щасливою людиною, яка задоволена своїм життям. Лише тоді, коли хлопці познайомилися ближче, Родіон дізнався про нелегку долю юнака. Романа народила жінка пізньої осені у покинутому сараї на околиці селища і там залишила. Лише диво врятувало немовля – чоловік вигулював собаку і випадково почув плач дитини. Породіллю так і не знайшли, дитинку помістили у будинок малюка, там і дали хлопчику прізвище Сиротенко. Життя в інтернаті у Романа не було солодким, бо він був занадто добрим, довірливим і щирим, а там виживали сильніші і жорстокіші. Попри все, хлопець не озлобився, не втратив віри у людей і на світ дивився очима щасливої людини, щиро вірячи в те, що добра в житті більше, ніж зла. Роман отримав професію зварника, влаштувався на роботу і паралельно оббивав пороги кабінетів чиновників, намагаючись отримати свої законні квадратні метри житла, але все намарно. Зрозумівши, що не слід чекати житла від держави, вирішив на нього заробити самотужки.