Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак онлайн

47 страница из 89

– Що несеш із собою? – поцікавився Володимир.

– Нічого, – стенула плечима, – звичка.

– Дай мені свою торбу!

Володимир відкрив наплічник – там справді було порожньо. Чоловік вкинув туди кілька цукерок, поклав пачку печива, загорнув у серветку пару бутербродів, налив у пластикову пляшку води.

– Ой! А я про воду і не подумала! – промовила жінка.

Володимир перевірив кишеню у вітрівці – цигарки та сірники була на місці, і сказав:

– Присядемо перед дорогою.

Присіли на хвилинку і вийшли з будиночка. Віталія сказала, що сама понесе наплічник, але Володимир заперечив. Закинув його на плечі, поправив лямки.

– Як я? Схожий на сучасного юнака, який носить наплічник частенько порожнім? – усміхнувся чоловік.

– Ви й так молоді! – відповіла Віталія.

– Дорогу не забула ще?

– Я її все життя пам’ятатиму, – зітхнула жінка.

Подорожні йшли мовчки. Віталія трохи попереду, Володимир – позаду. Він дивився на худеньку юну жінку, схожу на підлітка, і думав про те, що в нього також могла бути донька, про яку він турбувався б, оберігав від усіх життєвих негараздів і безмежно любив би, але життя повернулося до нього спиною в одну мить, коли прийшла на його землю війна, яку покликали ті, що, мов навіжені, волали, вирячивши очі: «Путін, прийди!» І він прийшов – з вибухами, смертями, понівеченим життям багатьох родин. «І серед них – моя сім’я», – подумав він.