Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак онлайн

54 страница из 89

Роман не знав, що ще сказати, щоб друг заспокоївся, розумів, що іноді краще помовчати, ніж лізти у душу і висловлювати своє співчуття.

– У мене була дівчина, – сказав Роман, витримавши тривалу паузу. – Її звали Оля. Ми разом виховувались в інтернаті, дружили не один рік, потім почали зустрічатися. Гадав, що хоча б в особистому житті знайшов своє щастя, але, напевно, я народився у нещасливу годину.

– Розбіглися?

– Вже вели розмови про спільне життя, планували одружитися, коли матимемо дах над головою, – продовжив Роман, – але все з тим житлом ніяк не складалося ні в мене, ні в неї. Почалася смуга дрібних невдач, які ми мали разом пережити, підтримуючи одне одного, але щось пішло не так.

– Вважаєш, що побутові негаразди здатні зруйнувати стосунки, де було кохання? – Родіон подивився Ромі в очі.

– Тобі цього не зрозуміти. Вибач.

– Чому?!

– Бо ти народився із золотою ложкою у роті, жив у родині, де все у тебе було. Родю, ти просто не можеш знати, як це жити, коли за душею немає нічого. Можеш уявити, що не маєш не те що даху над головою, а найпростішого, наприклад черевиків на зиму, своєї улюбленої чашки, стола чи стільця, нема свого ліжка, і ти мусиш спати на чужому із скрипучою панцирною сіткою та обісцяним матрацом? Усе винайняте, чуже або подароване, і нічого особистого. Це морально тяжко, але я мріяв про той час, коли матиму свій куток, вірніше, ми удвох матимемо його, і розумів, що все у нас буде, якщо ми разом ітимемо до мети, підтримуючи одне одного.