Читать книгу Винуваті люди онлайн

77 страница из 113

– Скажи, Марисю, чи в тебе щось було з тим машталіром… Василем, здається…

Юліан поставив нарешті запитання, яке найбільше його хвилювало. Раніше розмови про цноту викликали в нього лише посмішку, але, коли мова зайшла про те, що мало безроздільно належати йому, Юліанові Ясенському, його немов підмінили.

Маруся здригнулася від цих слів. Вона хотіла закрити обличчя руками, та Юліан міцно тримав їх і заглядав просто в очі.

– Ні, пане, нащо ви таке питаєте…

– Дурненька, не кажи до мене «пан», бо з нас люди сміятимуться…

Юліан полегшено видихнув – йому відлягло від серця.

– А як же мені до вас казати? – Марусин голос дрижав, і сама вона дрижала, мов осиковий листочок.

– Кажи «Юліане» або «Юліане Казимировичу», але ж не «пан», моє серденько… Уже запевне, що не «пан», – розсміявся Юліан, про себе думаючи, що зовсім скоро Маруся казатиме йому «ти» й сідатиме на коліна, коли вони залишатимуться наодинці.

Юліан нарешті завважив, що Маруся трясеться. «Так діла не буде», – подумав він і вийшов на кухню. За хвильку Юліан зайшов назад до спальні, несучи на срібному підносі карафку з горілкою, дві чарки й один марципан на двох.