Читать книгу Винуваті люди онлайн
79 страница из 113
На Марусю найшло байдуже отупіння. Вона стала геть нечутливою. Не відчула холоду, коли Юліан стяг із неї сукню, спритно впоравшись із непоступливими гачками, і зовсім не відчула тепла, коли він притиснувся до неї. Не було лоскітно від Юліанових вусів, лише стало важко дихати, коли чоловік притиснувся міцніше й наліг на неї. Сіра імла заполонила все навколо. Дивний сірий туман, у якому пропадали відчуття, тонули звуки й доторки. Власне, це було все, що запам’ятала Маруся зі своєї першої шлюбної ночі.
* * *Прокинулася Маруся від яскравого сонця, що заглядало у вікно. Напевно, було вже пізно. Вона лежала сама у велетенському ліжку Ясенського. У голові гудів великий церковний дзвін, як на Великдень, у роті пересохло, страшенно хотілося пити. Маруся покрутила головою – ані її весільної сукні, ані спідньої сорочки, ані будь-якого іншого одягу. Полежала ще хвилин зо п’ять – ніхто не йшов за нею, нікуди не кликав. Здавалося, що в усьому великому домі Ясенських нікому не було діла до Марусі.
Вона загорнулася в шовкове покривало, гаптоване рожевими ліліями, та обережно прочинила двері в сусідній покій. Нікого. На прибраний стіл, просто на його поліровану поверхню, хтось поставив стару скриню її матері, зужите дерево якої красномовно свідчило, що скриню цю передавали як посаг уже не раз і не два. Чимала селянська скриня, ледь не на половину людського зросту, вірно служила своїм господиням і аж тепер дослужилася до злих панських насмішок. Двоє здорових хлопів ледь заперли її в дім Ясенських, а щоб витягти її на стіл, мабуть, треба було трьох гукати.