Читать книгу Винуваті люди онлайн

81 страница из 113

– Гей… Є хто? Дайте ключа! Я ж не можу гола бути!

Маруся звісила ноги зі столу та притулилася до скрині. Ніхто їй не відповідав, у домі, здавалося, нікого не було. Посидівши ще якийсь час, Маруся зістрибнула зі столу й побрела назад у спальню, де стала виглядати хоч кого-небудь у вікно. Незабаром з’явився хлопчик. На вигляд йому було років сім, не більше. Малий осідлав патика й удавав, що гарцює на коникові.

– Гей, малий! – Маруся відкрила віконечко й визирнула надвір. – Чуєш! Де всі? Поклич когось! Мені потрібен ключ від скрині. Там усе моє вбрання…

Малий зупинився й зачудовано витріщився на дивну тьотю в рожевому покривалі. Не кажучи ні слова, він розвернувся та зник за рогом будинку. Минула ще година, а то й дві, сонце вже піднялося високо та гріло майже по-літньому, а до Марусі так ніхто й не йшов, ніби всі забули про неї чи вдавали, що її тут, у маєтку, нема. Нарешті на доріжку між кущами чорної смородини випливла весела й вдоволена Зосія. Вона підійшла дуже близько – майже під вікна спальні Ясенського – і лише тоді, здавалося, помітила невістку, хоча Маруся загукала до неї, щойно побачила її на доріжці.