Читать книгу Винуваті люди онлайн

83 страница из 113

– Не відаю я, – уперто закопилила губи Зосія. – Знаєш, у нас тут також працюють хлопи, а я чула, що за вашими хлопськими звичаями сорочку нареченої мають усім показати після першої шлюбної ночі, щоб дізнатися, чи зберегла наречена свій вінок. Мабуть, хтось із наших дворових хлопів узяв твою сорочку, а нараз і сукню, коли ти ще спала, щоб показати іншим…

– Якщо ваша ласка, пані, накажіть комусь занести сюди моє вбрання, бо скоро буде дощ, а ваш брат заплатив грубі гроші за сукню. Прикро було б, якби сукня пропала.

– Не верзи дурниць, не буде дощу. Чи ти не бачиш, яке небо чисте? А сукню й сама візьмеш. Невелика пані. Ніхто тобі тут не прислужуватиме…

* * *

Дощ дріботів по склу. Маруся чи не вдесяте перегортала сторінки «Kurjera warszawskego» за минулий рік, що знайшла під ліжком у Юліановій спальні. Живіт зводило від голоду, а голову – від злих думок. Зняти б зі стіни двостволку й навести в жирну пику Зосії Казимирівні. Швидко тоді віддала б ключа від скрині й не сміла б більше насміхатися. Маруся анітрохи не сумнівалася в тому, що витівка зі скринею та сукнею – справа рук Зосії та її челяді. Звісно, сама Зосія не подужала б затягти скриню на стіл, хіба що зачинити. Утім, це були тільки думки. Можна було лише сподіватися на повернення Юліана Казимировича. Годинник у передпокої відбивав годину за годиною, сонце повільно сунуло до обрію. Нарешті Маруся розчула, як надворі заіржав Юліанів кінь.